Народ, а хто чув за Гетьмана жінку? То прада, що їй 6 років дали?

...хтось би хоча б трохи промодерував цей форум. А в мене питання: де у бібрці є бібліотека; яка вулиця і як йти від кінотеатру.

А може так і має бути?
Треба просто взяти і забути…
Хоча…
Нема що пам’ятати!
Ти лиш навчив мене літати.
Пробач…
Пробач, що я тебе ніколи не прощу…
Бувай,
Лечу…

Ти бачив?Там і досі лиють дощі.
У тому місці, що назавжди залишило слід в душі.
Пам’ятаю ті троянди білі, кинуті до ніг
Ми були разом, а рідним стати ти не зміг.
Старі вікна... Їх вже хтось розбив.
Почула вчора пісню, ту що ти любив.
І згадалось: шум, перон, вокзал.
Слова були вже зайві, та ти цього не знав.
І знову квіти - тепер вони червоні.
Ти, мов ртуть що на долоні:
Плач, кричи, а руку не зіжмеш.
Та лиш з тобою небеса не мали меж:
Наш пролог і епілог серед дерев старих
Ніч, гроза і квіти - мій улюблений триптих...

Її любили, ба, навіть кохали…
ЇЇ терпіли, її вивчали.,
Як феномен чи аномалію...
Вона ж не терпіла коли їй клали руки на талію.

Вона захоплювала, дратувала,
Завжди запізнювалась, тому ні на кого ніколи не чекала.
Вона літала на власних крилах,
А всередині горів вогонь, який жодній зливі погасити не сила.

Вона була майже вільною від світу і стереотипів
На стінах розвішала старі монотипії,
Як символи того, що життя без рамок,
А уява малювала дивні панорами…

Їй дарували квіти і цілували руки
Вона ж їм дарувала лише розлуку
Казали «черства», падали у ноги…
А вона…Вона все життя чекала Його…Одного…

Одного, хто б торкнувся струн душі
Того чий шепіт став би маревом вночі,
Кому присвятила б всі вірші і сльози…
Та байдуже все те, допоки за вікном зеленіють верболози…

А ти йди…
Холод цілуватиме твої сліди…
А ти йди…
За нею…
По скверах і алеях…
Тільки ти її, будь ласка, дожени!
Поцілуй, пригорни,
Такої довгої ще не було зими…
Подаруй їй серце і свої білі крила…
А я…Я просто знатиму, що ти щасливий…

Ми ламали чорні стіни навколо нас,
Залишали відбитки на поворотах трас,
Ми на вікнах малювали обличчя,
Хоч нам давно вже пустощі не личать..
Бродили ночами по парках,
Замерзали на засніжених лавках.
Збирали краплі води,
Наштовхувались на все нові й нові хрести..
Заламували руки, закочували очі,
Шукали усмішки,
Плакали нишком,
Зникали на сірому тлі,
Рахували змарновані дні...
Писали, тужили.
Одне питання: ми жили?

Слова завжди пусті,
Як власне і деякі душі,
Вона писатиме тобі листи,
Допоки совість не задушить.

Вона чекатиме на тебе
І усміхатиметься мило
А сама знов малює небо
І живе, як і раніше жила.

Ти, наївний, мов дитя,
Вдивлятимешся в темні зіниці,
Ти їй присвятиш своє буття,
А вона втопить твої почуття в криниці.

Ти чекатимеш, кохатимеш,
Будеш цілувати руки,
Квіти білі даруватимеш,
Будеш шалено боятись розлуки

Їй байдуже було і буде.
Мов кішка, завжди сама
І вкотре, правда ножем у твої груди.
Слова пусті, не треба вірити словам…

Зелені вікна наших квартир,
Листи, зачитані до дир.,
Дотики, поставлені під скло
І не кажи, що у тебе такого не було.
Букети зі слів, ваза з усмішок,
Картина олією над ліжком,
Замість лампи надія
І до люфи батареї, коли кохання гріє.
На сніданок есемес,
Сяючи від щастя набираєш текст.
На вечерю « Я тебе люблю»
Даруєш йому долю свою.
Спогади на книжкових полицях,
Вже давно більше ніхто не сниться
І більше нікого немає,
Коли він поруч увесь світ затихає.

Ми залишаємось…
Всі ми залишаєм слід.
Ми пишаємось,
Що заховалися під лід.
Ми закрились у квартирах,
Повикидали книги, а дарма!
Наші внутрішні світи намальовані пунктиром,
Зате нашу територію захищає незламна стіна.

Ми забули…
Все і навіть те, чого не знали.
Ми не були
Ніде!Втім, нас і не чекали…
Там теж є душі, та немає почуттів,
Туди птах щастя ще не долетів
Скажу по-секрету, вже й не долетить
Просто цінувати треба, бо щастя – це мить…

Неля Сидорко
Палю всі наші листи,
О Господи, прости!
Скликаю віче.
Ну навіщо все?
Навіщо?
Втопила мрії,
Ламаю надію.
Просто пишу.
І дихаю у тишу.
І малюю стилізацію.
О так! Це ж сенсація:
Треба всім розказати,
Хай кують незримі ґрати.
Хай знешкодять навіжену.
А що, я ж і справді шалена!
Таких треба ховати по кутах,
Бо ж інакше – вбивства і страх!
Бо інакше – німі сцени самоти,
Вкотре палитиму мости.
І кричатиму голосно віршами
І залишатиму шрами…
Між нами…
Руками...
Роками…
Віками…

ПОРОГИ

Як мертві свідки, знак перестороги,
Козацької республіки руїни, --
Лежать на дні впокорені пороги,
Немов історія й культура України.

І думи, і перекази, й билини,
І чорноризця Нестора перо...
Щось про історію й культуру України
Нащадкам шепче закріпачений Дніпро.

В бетонних берегах, як в`язень гине
Мудрець-Дніпро (не ціним, бо своє…), --
На березі Ріки сидить хлопчина
І в сиві хвилі
звисока
плює.

ЗНОВ...

Космос. Земля. Україна.
Бог. Дух. Життя.
Рай. Глина. Людина.
Було. Є. Майбуття.

Фарба. Мелодія. Слово. –
Гроші. Мечі. Списи.
Жито. Народ. Основа.
Стронцій. – Дніпро… Ліси…

Поле! Надія! Хмара!
Влада. Почет. Вінець.
Насильство. Наруга. – Кара!
Кар-ра! – Вогонь. Кінець.

…Вічність. Безмежність. Година.
Бог. Дух. Любов…
Рай. Україна. Людина. –
Знов.

Чи живеш біля моря синього,
Чи в степу, чи обіч гори,
Ти не будь малоросом, сину мій,
Українською говори.

Чи ідеш ти міською дорогою,
А чи стежкою на селі,
Говори українською мовою,
Бо живеш на своїй землі

І не слухай ворожих натяків,
Мов «забули за сотні літ»,
Це ж бо так, як забути матінку,
Що пустила тебе у світ.

Чуєш, як розмовляють соняхи,
Як шумлять густі явори,
Як від рідної мови сонячно?
Українською говори!

Ліна Костенко
УСЕ МОЄ, ВСЕ ЗВЕТЬСЯ УКРАЇНА

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.