Я живу на Україні,
Де річки, озера сині, -
Чиста в них вода, прозора,
В дно глибинне світять зорі.
Найгарніші наші села,
Люди мудрі і веселі,
Хати білі, чепурненькі,
Діти всі такі гарненькі…
Маки в полі червоніють,
І волошки ген синіють,
Всі сади таки плодючі,
Огороди всі родючі.
Наша Україно мила,
Донька я твоя щаслива.
Г. Камісарова

Перемишляни пропонують!!!
Предложение: Пускай регионалы Перемышлянского района покажут дети ли они своей земли или временные разовые прокладки, тоесть если они патриоты как пробуют всем рассказать и протестуют против принятия закона о языках - пускай положат партбилеты ПР на стол в знак протеста и несогласия с линией партии. Если нет - то пускай полностю берут на себя ответственость за действия партии и ездят по району и расхваливают новый закон и обясняют почему за него проголосовал Писарчук, гуру всея Перемышлянских регионов.

Я...Юрій...вибачаюся...за...наклеп...перед...сім'єю...Підвірних, особливо перед Степаном Підвірним, такого більше не повториться, вибачте ще раз... за цей наклеп...

Якщо ти в святім бою
За Вкраїну-Русь свою
Закривавлений впадеш
В рани землю покладеш
Кров з’єднається з землею
Відділить тебе від неї
Вже не зможе Карна та,
Наша кров-бо є свята!
І, немов у гори руна,
Ти до Сварги полетиш,
Блискавицею Перуна
Станеш, якщо тільки лиш
Духом сильний, серцем чистий
І душа твоя палка
Із мечем підеш вогнистим
До Перунова Полка.

Мирославі Зуєнко – автору повісті
«Блискавиця Перунова»
зі щирим захватом і вдячністю за ті
відчуття що дарує цей твір.
Вогник – хлопчик русокосий
Сирота, сірома босий
До Лук Сварожих шлях шукав,
Рахмана-вчителя питав:
Скажи-бо, Віщий, шлях який
Веде у Вирій до Богів?
У Полк Перуна вояка
Веде стежинонька яка?
Сивий волхв бурмоче в вуса:
«Гарний виросте козак!»
Підморгнув і усміхнувся,
Відповів йому він так:
– Будь в словах і справах чесним
І по смерті вояка
Стане меч Вогнем Небесним,
Й до Перунова Полка
Понесе тебе Живиця,
Матір-Слава, Перуниця.
Станеш ти під стяг Ясуна
Блискавицею Перуна

Над привільним Богом
В світлім царстві Дани
Нам Вінець Сварогом
В спадок вічний даний.
Знань прадавніх згусток,
Мудрості перлини,
З сонячних пелюсток
Кетяги калини,
Яблуні і вишні –
Це Вінця оправа.
Роде наш Всевишній,
Честь тобі і слава.
Най же родить жито,
Най же вишні зріють,
Най же Божі діти
Сонечку радіють!

І яку в майбутньому дружина
Заспіва над сином колискову?
Чи в очах зажевріє сльозина,
Як почує він нерідну мову?
Він сказав: – Наївний небораче!
Сентименти всі твої даремні:
І пісні, і подвиги козачі
З`їла геть історія недремна!
Час міняє все – моря і сушу,
Атлантиди тонуть, виникають,
Пропадають і сонця, і суші,
А тим більше – нації щезають!
Це ж тобі не д`явола спокуси,
А питання архінаукове:
Трусонуть Європу землетруси –
Де тоді і Україна, й мова?
Я сказав: – На Марсі опинюся,
Я і там, у кратерах суворих,
Матері Небесній помолюся,
І побачу знову Чорне Море.
Я і в пеклі сотворю Карпати,
Спів бандури, тополині віти,
Ветху стріху батьківської хати,
Кобзаря безсмертні заповіти!

Кажуть, камінь росте без кореня,
Кажуть, вітер не має хати,
Розцілую далекі Зорі я,
І від цього буду багатим.
Так. Бо ж виріс я із кореня
Душ великих й зріс у Людину,
Й серцем чистим під небом сталеним
Обіцявся любити Вкраїну.
А любов моя – серцем вигріта,
Це не камінь – статуя часу,
Це роз`ятрена рана – вилита
У класичних аккордів масу.
Це любов триччі розстріляна
На газетних шпальтах безликих,
Це любов часом незмірена,
Це любов малих – великих.
Пошукайте мене під зорями,
Я із кореня виріс, і хату
Я віршем збагачу й новотворами,
І помру знатним солдатом.
Тим, яких не шанують квітами
Жебраки, генерали й дволиці,
Тим, яких пошанують з привітами –
Юнаки, козаки, молодиці.
Кажуть, камінь росте без кореня,
Кажуть, вітер не має хати,
Розцілую я душі нескорених,
І помру знатним солдатом.

Встане ще не один,
З яких шкіру по Москвах лупили,
Встане ще не один,
По яких в Цареградах ще й досі ридають гаки.
Встане ще не один, і гукне що є сили:
„Хоч на палю мене! Хоч в`яжіть до луки!
Хоч веліть на сустави мене порубати,
Та ходімо ж, брати, за Вкраїну ходім воювати!”
Але браття мовчать,
П`ють горілку і плачуть,
І понуро тече в жилах кров потурнача.
Злотом розсипався дзвін: „Гей, озовись, хто живий!”
Встали стрільці січові,
Із голубої трави.
Віри незганьблений стяг,
І насувається бій, як у стрілецьких піснях.
Біль невпокорених ген,
Пам`яті впертий фантом,
Подаленіли аж ген
Вже за турецьким мостом.
Дзвін золотий кам`янів
В синій печалі трави,
І стрепенулись живі:
” Гей, озовись, хто живий!”
Встане ще не один,
Встав уже не один!

Простіть мене, я скоро буду з вами,
Маленька жменька сивої золи,
Простіть за все, що ви не доспівали,
Та що там говорить – не дожили.
Простіть мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
За те, що ти один ламав холодні грати,
Коли я їв свій кусінь у теплі.
Блазнюйте й далі, пишущі братове,
Народ вас зневажа не без підстав,
Прости мене, убита горем вдово,
Що „Як тобі?” – ніколи не спитав.
Ваш страх уївся в хромосоми,
Як душу врятувать із ним живу?
Простіть мене усі, хто в тридцять сьомім
Не вийшов із катівень ГПУ.
І ви, поламані кимсь квіти,
І ви, моє зачумлене село,
У веримії днів несамовитих
Не зміг від вас я відвернути зло.
Це не биття себе у груди –
Це підсумок життю і боротьбі,
Простіть мене, усі мої прийдешні люди,
Що не прощаю сам собі.

Автор: Яровит (м.Козятин)
Я мислю, а відтак – існую!
Я дію, а відтак – живу!
Та, якщо, хоч на мить, засну я –
Життя уже не здожену…
Відстану, лишусь на узбіччі
І втрачу все, чого досяг,
Загублю все, що накопичив,
І зрозумію, що застряг…
Та ж ні, допоки є надія –
В життя, немов на ринг боєць,
Єдині воля, думка й дія,
А, значить, це ще не кінець!

Автор: Яровит (м.Козятин)
Світлі Дажбоже
Перуне й Стрибоже,
Дайте нам чисте
Небо Свят-дійства.
Дайте нам ясне,
Дайте нам гоже
Сонечко красне,
Небо погоже
Дощ зупиніте
Хмари розвійте
Стихне хай вітер
Сонце хай вийде.
І усміхнеться
Онукам Дажбожим,
Світло проллється,
Млу переможе
Боги пресвітлі,
Ми – Ваші діти
Чуйте молитву,
Благословіте
Свято почати
Сварзі во Славу
В Праві з’єднати
Рід і державу

Ми ж бо Тура - Дажбога онуки,
Завше славили Вишнього Ра,
Його учні ( по-давньому – «уки» ),
Й наша Віра – це ВІдання РА.
Учні Ра ми, по-давньому: «уки»,
Й наша Віра – це ВІдання РА.

Ми нічого привласнить не прагнем,
І не премось у «старші брати».
Та скарб слова, від Бога нам даний,
Маєм весь, як він є зберегти.
Той скарб слів, що від Бога нам даний,
Маєм весь, як він був, віднайти.
Ми слов’яни – хранителі Слова.
Так Всевишній призначив для нас.
Доки ми бережем нашу мову,
Доти й Він зберігатиме нас.
Доки ми бережем нашу мову,
Доти й Бог зберігатиме нас!

Мова наша – то Божа криниця,
Що колись увесь світ з неї пив.
Тож давайте між різних транскрипцій
Віднайдемо зміст втрачених слів.
Серед різних вимов і транскрипцій
Відшукаймо зміст втрачених слів.
Бо ж і той Саваот – то є наше,
То скорочене: Сварог-Отець;
І не Яхве, а – Ява ми кажем,
Вимовляєм не Зевс, а Живець
І не Яхве, а Ява ми кажем
І Зевес – то, насправді, Живець.
Та і що то таке, та «культура»?
Що за слово, взялось звідкіля?
Це водночас «Культ Ра», й «Коло Тура»,
«Коло», в значенні – «рід», чи «сім`я».
То є наші: «культ Ра» й «коло Тура»,
«Коло», в значенні – «рід», чи «сім’я».

Із гідністю топчіть земні дороги,
А духом піднімайтесь до небес!
Бо ви – не хтось там… Ви – Творці! Ви – Боги!
Для вас Отці лишили світ увесь.