Ми – Божі діти, отже, самі Боги,
Безмежно щедрі, мов земля в жнива,
Забувши , скарб отримали від кого,
Розтринькуєм його, немов слова.
Було б кому! Не покидькам ж суспільства,
Не цій осатанілій саранчі,
Майстрам насилля, пограбунку, вбивства
Даєм від дому Отчого ключі.
Людці, що мовчки лізуть в зашморг самі,
Покірно зносять кпини, як воли,
Надумали піднятися над Богами,
І Боги це спокійно сприйняли?
Отямтеся, народжені Богами,
Не гніться, не коріться, не мовчіть!
Най буде гордість славних Предків з вами!
Ярмо духовне скиньте й розтопчіть.

Ми – діти Божі, отже, самі Боги, -
Що мусим пам’ятати повсякчас.
Моря, степи, ліси і перелоги
Боги-Отці залишили для нас.
В довічний спадок нам подарували
Планету, що йменується Земля,
Гірські хребти, долини й перевали,
Повітря й надра, ріки і поля.
Веліли спадок берегти цей свято,
Усе, що в ньому і при ньому є,
Й наступним поколінням передати
Все те, що маєм – Боже і своє.

У собі рабську цю породу
Спалити, й стати до борні –
За майбуття мого народу,
За Світло й Правду на Землі!

Для зиску, за чужі ідеї,
Пер аж «з під себе землю рив»,
І лише для землі соєї
Й народу – ніц я не зробив.
Пробачте, пращури й нащадки,
Що рід свій досі зневажав,
Про предків своїх, навіть гадки
Не мав, та й знати не бажав.
Молю Вас нині, Світлі Боги,
Не дайте й далі так-бо гнить –
Спаліть мене, чи з серця мого
Геть виплавте всю тлінь та гидь.
І дайте сил й вогненність духу
Нікчемство це в собі здолать,
Й спокутувать всю ту наругу,
Й те зло, якого встиг завдать.

Якщо жінка без одягу - це ще зовсім не означає, що вона вам довіряє.
От якщо вона без макіяжу - довіряє вам на всі 100%

Пробачте Ви, Сини Вкраїни,
Що не німий і наче зрячий,
Все бачив і мовчав донині,
Був не холодний, не гарячий.
Не вибухнув ні разу люттю,
Священним гнівом не палав,
Що жив, неначе у безлюдді,
Й ні разу голос не подав.
Пробачте Лицарі Свободи,
Що по цей день ярмо я ніс,
Що не дитям свого народу,
А яничаром в світі ріс.
Чужою вірою і словом
Я рідну землю плюндрував,
Себе чужинцям-душоловам
І продавав і дарував.

Де Ви? Де?... Чи ж собі пробачу –
Не зважав на безжальний час,
Думав: встигну… не раз побачу,
Розкажу, розпитаю Вас…
Думав… Ет, що тепер казати?!.
Вже запізно… вже не вернеш…
…на щоку з неба впала сльоза та –
Небо плаче за Вами теж!
Ваше серце Любові повне
Очі – Безміру Доброти…
У Богів я прошу в молитвах –
Шлях свій чисто, як Ви пройти.
Ви для нас – наче промінь Сонця,
Посланцем від Богів прийшли,
Роздарили себе до донця
І назад до Богів пішли…
Попри те, Ви назавжди з нами!
Єдність духу та рідність душ –
Непорушні, зв'язок - незламний,
З Вами я діалог веду ж…
Таки бачу цю нить незриму,
Чую голос, до щему рідний…
Написали Ви: «Побратиму…»
Обіцяю: Я буду гідний!

Я мислю, а відтак – існую!
Я дію, а відтак – живу!
Та, якщо, хоч на мить, засну я –
Життя уже не здожену…
Відстану, лишусь на узбіччі
І втрачу все, чого досяг,
Загублю все, що накопичив,
І зрозумію, що застряг…
Та ж ні, допоки є надія –
В життя, немов на ринг боєць,
Єдині воля, думка й дія,
А, значить, це ще не кінець!

Він прокинувся, очі розплющує…
Легко й пружньо, мов барс підіймається
І країну, що знав – наймогутніша,
Пильним поглядом він обдивляється.
Жовна ходором ходять, він мружиться,
Не збагне – це і є його вотчина?
Кулаки стис до болю, напружився.
«Роде Вишній, врятуй їх»- шепоче він.
І сльоза по обличчю засмаглому,
Від негод і вітрів загрубілому,
Хоч би як там, - голодному, спраглому…
Не було ще так зле у житті йому.

У житті – як в шаленому вирі…
Та на мить зупинись. Роззирнись.
Попереду й довкола – все сіре?
У минуле поглянь, обернись!
Навернися до витоків віри,
До коріння свого повернись!
Свого племені-роду тотем ти
Й силу пращурів в нім віднайди.
Пригадай їх пісні та легенди,
Як любили й боролись вони.
Вони звели словес монументи,
Щоб сьогодні прийшов до них ти.

Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий!
За що ж тебе, світе-брате,
В своїй добрій, теплій хаті
Оковано, омурано
(Премудрого одурено),
Багряницями закрито
І розп`ятієм добито?
Не добито! Стрепенися!
Та над ними просвітися,
Просвітися!.. Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Я в л е н и м и піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!

Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В святій неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби його – ми люде!
Моя ти любо! Усміхнись,
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести,
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій.

Хто ти? Хто ти? Скажи – хто ти?
Тебе благає світ:
Стаєш в дорогу до мети,
То дай, то дай одвіт!
Якщо ти світло – освіти,
Зірви забрало тьми,
І захисти, як світло ти,
Росток життя грудьми!
Хай злі потвори спопелить
Душі буремний цвіт,
Хоч на якусь коротку мить
Осяй собою світ!
Хто ти? Хто ти? – земля гука,
Хто ти? – благає світ!
Цей клич віки не замовка,
Людино! Дай одвіт!

Вітре буйний! Буття неспокою!
Джерело незагнузданих сил!
Подаруй ти нам сили стрімкої,
Дух прозріння до нас принеси!
Розірви, роздери, розпанахай
Хитру сітку підступних облуд!
Розбуди славну Волю й Відвагу,
Що згубив наш охрещений люд!
Вітре буйний, забутий Стрибоже!
Заспівай нам пісні давнини –
Хай вони наші душі стривожать,
Щоб прозріли і дочки, й сини!
Пролети, прокотись диким чвалом!
Розметай чужобоже сміття!
Щоб і сонні, й... байдужі повстали!
Зворуши нас! Бо рух – то життя!

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип`є
Живущої крові, –
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.